Попередня    Головна    Наступна

ЧАСТИНА III.

РОЗДІЛ II.

Цар Петро Олексійович, року 1707-го Липня 1, прибувши до Чернігова, вирушив звідтіль рікою Десною на суднах до міста Києва, де разом із Гетьманом Мазепою Серпня 15-го заклали фортецю, названу Печерською, і салютували урочистіть тую пальбою з мушкетів і гармат. Війська Малоросійські, що ту роботу розпочали, за кілька років її завершили. З присутніх при тому багатьох урядників Малоросійських подано Государеві донос од Судді Генерального Кочубея і швагра його, Полковника Полтавського Іскри, про задуману Цареві зраду від Гетьмана, прихильного Королеві Шведському. Государ звелів перевірити донос той і судити по ньому призначеній для того особливій Комісії на чолі з Міністром своїм Шафіровим. Слідство тривало декілька місяців. Докази і довідки розглядано з ус'єю строгістю і досвідченістю, але нічого на Гетьмана підо їрілого не знайдено й не показано. Усі докази полягали в чутках од ненадійних людей, які відкрилися на очних зводинах, про розмови Гетьманські, що супроводилися підозрілими мінами, і в здогадах із пісень, скомпонованих Гетьманом з алегоричними висловами, а особливо з пісні, так званої «Чайка», що означає страдницьку і гноблену Малоросію. Вирок Комісії, по закінченню слідства, засудив на смерть доносителів, що безпідставно зганьбили Гетьмана таким великим злочином. Государ затвердив той вирок і вислав засуджених на страту до Гетьмана. Але той, із звичайного свого лицемірства, відмовився задовольнити власну свою претензію, а передав винних на волю Государя як злочинців Державних, і Государ звелів над ними екзекуцію перевести Комісії, що їх засудила. Після того їм і втято голови в селі Борщагівці, під містом Білою Церквою, на очах у війська, що стояло тут табором. Тяжкий злочин Мазепин, оповитий таємницею непроглядною, і легкі на нього докази, так зле учинені Кочубеєм і Іскрою, свідчать про глибоку мудрість першого і про палку простоту останніх, а переказ народний запевняє, що вони так поспішно, але слабо вчинили, спонукані ревнощами за дружину Іскри, що мала підозрілі стосунки з Гетьманом.

Король Шведський року 1708-го, переходячи з армією своєю Польщу й Литву і повертаючись з Саксонії, задумав був Іти всередину Росії, до самої її столиці Москви, і тому з Російського боку розпочалися страшні й безугавні пересування військ у пограничному народі, а в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом. Війська, переходячи з місця на місце, займали дефілеї та переправи на шляху армії Шведської, нападали безперервно на її авангарди та фланги, а народ Малоросійський, виходячи з селищ своїх, займав і укріпляв сховища свої у лісах, болотах та місцинах неприступних і робив списи, келепи та іншу ручну зброю, готуючись до оборони. Гетьман Мазепа, укомплектувавши й забезпечивши всім потрібним війська свої, що були в армії, а резиденцію свою, місто Батурин, де зберігались всі скарби, запаси та магазини, підкріпивши достатньою залогою з Сердюцьких піхотних полків і одного кінного Прилуцького полку, під командою Полковника Носа, виступив сам, з рештою військ Малоросійських і з численними урядниками військовими та цивільними, понад звичайний штат зумисне примноженими, до границь Білоруських, начебто щоб одбивати ворога. Одначе, переправившись через ріку Десну і поставивши табір свій поміж містами Стародубом і Новгородом-Сіверським, недалеко містечка Семенівки, на місці, донині званому Шведчиною, оголосив тут прокламацію свою, складену до війська і народу Малоросійського, а з неї промовляв до всіх урядників, тут зібраних, такими словами: «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її нанівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам і на волю його створіння та улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від Поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з Дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ Московських, і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене Гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси! Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу свого і самих вас. Довголітнє мистецтво моє у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі про нинішній стан справ Міністерських і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж до її події. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдовує власною своєю важливістю. Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським і Польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великоросії, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві, а Бояри його, які не заражені ще Німещиною і пам'ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату провіант і фураж, в кількості можливій без власного зубожіння нашого; а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, із своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина; і ся остання сильним чином наполягала на такому становищі нашому ще в днях Гетьмана Зіновія Хмельницького, за імператора Фердінанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших. Договори наші про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні Шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавство. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер у них — яко притча во язиціях! Договори сії з Швецією не суть нові і перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з Королями Шведськими укладені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього Короля Шведського, мавши важливі послуги од військ наших у війні їх з Лівонцями, Германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто за нею обставали супроти Поляків, а тому й од Гетьмана Хмельницького, по злуці вже з Росією, вислано сильний корпус Козацький з Наказним Гетьманом Адамовичем на підмогу Королеві Шведському Густавові, і допомагав він йому під час здобування столиць Польських — Варшави й Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним».

Опісля вислуховування Гетьманської промови і по перечитанню по всіх постах і зібраннях військових прокламації його, вирішили декотрі, яко на благо єсть, а декотрі — ні, а лестить народам! І так сперечаючись із собою декілька днів, погодилися в одному лише тому, що потрібна зміна їхнього стану і нестерпна є зневага у землі своїй од народу, нічим од них не кращого, але нахабного й готового на всякі кривди, грабунки та дошкульні дорікання; але чим тому пособити і за що взятися, того придумати не могли; а щоб одстати від Царя і Царства Християнського й оддати себе на волю Монарха Лютеранського, який зневажає образи Святих і поганить середи та п'ятниці м'ясоїдженням, про те й слухати не хотіли. І, зрештою, зібравшись всі урядники й Козаки по своїх полках, знялися одного ранку вдосвіта з табору свого, зоставивши в ньому Гетьмана з двома Компанійськими полками і всіх Старшин Генеральних з багатьма урядниками, що до полків не належали, а були неначе під вартою у Компанійців. Намір тих урядників і Козаків полягав у тому, щоб з'єднатися їм з військами Великоросійськими і доповісти Государеві про все, що вийшло у них з Гетьманом, і що вони у задумах його участі не беруть і вельми їм противляться. Потому відправились вони на Стародуб, знайшли корпус Меншикова у Білорусі, де й сам Государ тоді був присутній, доповіли Государеві про лукавство Мазепине і про неспокійний стан уряду Малоросійського і просили дозволити їм вибрати нового Гетьмана, у згоді з правами їхніми та привілеями, що теє узаконюють. Государ, подякувавши Козакам за їх вірність і обіцявши провести вибір той, як повернуться вони до Малоросії, наказав їм зостатися під командою Князя Меншикова і сприяти йому в розправах над Шведським Генералом Левенгауптом, що, з наказу Короля свого, виступивши з помічним військом і з великими запасами із Ліфляндії, поспішав з'єднатися з Королівською армією на Білорусі.

Меншиков, Вересня 28 дня року 1708-го, напавши на корпус і превеликий обоз Левенгаупта, поміж містечком Пропойськом і селом Лісним над річкою Сожем на Білорусі, дав йому бій в присутності самого Государя. І як війська Великоросійські од сильного й несподіваного нападу Шведів на місці бою не встояли, а, замішавшись, побігли, то Государ сам, зібравши й вилаштувавши їх, як раніше, виставив поза фронтом і з флангів Малоросійських Козаків із суворим наказом рубати шаблями й колоти списами всіх тих, хто під час бою подасться назад, не милуючи нікого, ні самого його, Государя, якщо западе він у тую слабість. Поновлений бій увінчався найліпшим успіхом і повною перемогою. Шведів повсюди розбито й розсіяно; переслідування їх тривало до ночі і аж до річки Сожу, де багато з них перетопилося, а решта переправились плавом через неї. На побойовищі і на втечі взято в полон Шведів до 12 000; і весь обоз, що складався з багатьох тисяч возів із запасами та артилерією, дістався переможцям. Битву ту слід уважати за початок, або переддень, рішучої перемоги над Королем Шведським і всіх його нещасть. Він через неї позбувся всієї потрібної йому допомоги в свіжому війську та військових запасах.

З Білорусі вислано було Меншикова з корпусом його і Козаками на Малоросію, щоб попередив він армію Короля Шведського і знищив резиденцію Гетьманську, місто Батурин, як сховище великих запасів і арсеналів національних. Він поспішив туди в останніх числах Жовтня і, знаючи, як багато значило здобути теє місто якнайскорше і уникнути тривалої формальної облоги, прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані Сердюками і створені з вольниці, а більше з українських Поляків та Волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і Росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу. Але присутній у місті з полком своїм Полковник Прилуцький Ніс, що був незгодний також, як і інші полки, з Мазепиними заходами і бридився його віроломством, а утриманий був у місті під наглядом сердюків, вислав уночі з міста Старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим Старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його лежатиме ницьма біля валу; і се буде знак, або гасло, щоб милувати тих зрадників під час загального вигублювання мешканців. Меншиков, звірившись на Полковника та його Старшину, приступив до міста і ввійшов у нього на світанку з усією тихістю і, коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися і були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що прочунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного з одним перев'язав. Позбувшися таким чином Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепиних участі не брали, вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев'язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков? Коли він був пирожником і розносив по Москві пироги, то аж занадто підлещувався до тих людей, що пироги його купували, а як став Князем і полководцем, то вже по-варварськи катував людей, що позоставили йому великі багатства. Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і не бі погребаяй їх!» Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченними коштовностями та скарбами міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міські, палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю.

Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз'їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум'я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя, приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за ти середи та п'ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м'ясо.

Новгород-Сіверський приготовлений був Мазепою на перше прийняття і відпочинок Короля Шведського та його армії. Він сильно був укріплений і мав великий магазин у своєму замку, а для охорони фортеці і магазину введений в нього залогою один Сердюцький полк під командою Полковника його Чечеля і дві сотні реєстрових Козаків, Новгородська і Топальська, під командою Сотника Новгородського Лукіяна Журавки. І як звичайно реєстрові Козаки завше Сердюків ненавиділи за бешкети їхні та зухвальство і старалися за те на них помститися, а Цар з військами своїми наблизився тоді до Новгорода і стояв на супротивному його березі, над річкою Десною, в селі Погребках, квартируючи в домі Козака тамтешнього Мальчича, то Сотник Журавка, у згоді з Протопопом Новгородським Лисовським і Козацькими Старшинами, через Хорунжого Павла Худорбая повідомили Государя в Погребках, що вони можуть здати місто, якщо він зволить прислати вночі свої війська до міста з лугової його сторони. Государ на теє повідомлення відправив відразу достатнє число війська на вказане місце, а сотник із своєю командою та міщанами провели і впустили їх до міста так званою «Водною брамою», що поміж замком і монастирем. Війська Царські, напавши зненацька на Сердюків по місті і в замку, всіх винищили і місто зайняли. Государ за добу відвідав місто, заквартирував у мурованому будинку Сотничому і мав намір скарати кілька десятків міщан за те, що приймали до себе Сердюків і задля постраху мешканцям інших міст, щоб вони ворожих військ також не приймали; але присутній при тому Боярин Граф Шереметєв, заступившись за міщан, доводив Государеві, що, «коли Ваша Величність, знавши більше Мазепу, як сей народ його знав, могли в ньому обманутися, даючи йому довір'я майже необмежене, то як же в ньому не обманутися народові, далекому від усіх справ політичних і Міністерських, що є для нього вічно закриті й непроникливі? А Мазепа до того ж був найвищий їхній командир і не складав їм звіту зі своєї поведінки». Государ зважив на такі слушні резони і що, на щастя, не було при тому Меншикова, простив міщан і нагородив урядників, які сприяли у здачі міста: Сотника Журавку настановив Полковником Стародубським, а Протопопа Лисовського призначив Сотником Новгородським, і той, з приписом Протопоп, неділями правив у церкві в єпІтрахилі, а в інші дні був присутній у Сотенному правлінні при шаблі, але бороди, одначе, не голив, і судячи сутяжців, заразом їх і благословляв. Але при тому явищі препрославлений є над усіма рятівник невинності Боярин Тереметєв. Пам'ять його зостанеться незабутньою і глибоко шанованою в Новгороді з роду в рід.

Король Шведський, вступивши з армією своєю з Польщі до Малоросії, знайшов Гетьмана Мазепу коло ріки Десни в межах Новгорода-Сіверського. Побачивши його без військ і без усього того, що йому приобіцяв, вирішив, що він є обманець або зрадник Царя свого, і намірився за те скарати, але переконливі жаління Мазепині і зворушливе його ридання запевнили Короля, що він, Мазепа, сам обманувся військом і народом своїм. Пан Вольтер, описуючи діяння героя свого, Короля Шведського, говорить у сьому місці так: «Карл XII, ведучи далі похід свій з Польщі на Москву, раптом звернув зі шляху Московського в околицях Смоленських і спрямував похід свій на Україну, землю Козаків сього імені. Весь його генералітет, та й сам улюбленець Піпер, з того здивувались, але нічого не знали. Нарешті, по дуже тяжких і повільних переходах через місцевості лісові та багнисті, розгубивши в них артилерію і запаси, досягли тієї України, де став перед Короля, над рікою Десною, володар Український Мазепа і розв'язав тую загадку, доти нерозв'язану. Козак сей з'явився до Короля не так, як вождь якоїсь армії, але як втікач, з нечисельними людьми зі свого штату. Король, його побачивши, здивувався, а він доповів йому, що військо його покинуло і народ не послухався, що деякі поляки його гвардії, покликані з вольниці, зостаються в місті Батурині, його резиденції, щоб охороняти магазини та запаси, і дораджував Королеві поспішити туди своїм походом, щоб Московці й тим не заволоділи». Вступ Шведів у Малоросію зовсім не сожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я — слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна І по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку. Кожен швед навчений був од начальників своїх говорити по-руськи такі слова до народу: «Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!» Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п'ятниці молоко і м'ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджував до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля — по чарці горілки з привітанням: «Спасибо, Хохльонок!»

Король Шведський, вступивши до Малоросії, публікував у ній і виставляв у прилюдних місцях прокламацію свою до тутешнього народу такого змісту: «Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супроти Польщі завше вступалися І до того зобов'язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо-бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами й трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов'язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізернрти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержавців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютості Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивши її такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов'язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави». Государ, дізнавшись про розіслані по Малоросії списки прокламації Карла XII і в такій же силі розсіяні універсали Мазепині, яким, одначе, народ тутешній зовсім не довірявся, публікував і від себе до всенародного відома маніфест свій, підписаний власною рукою і виставлений при всіх церквах, і в ньому вияснював, що «Стягнені на нього від упертого неприятеля, Короля Шведського, та виродка його, відступника Мазепи, наклепи, пороки й підозри суть несправедливі, вигадані й сповнені лукавства та обманів для приваблення народного; і що він ніколи на думці не покладав кривдити, руйнувати та уярмлювати вільний народ Малоросійський, а особливо касувати й нищити права його та привілеї, затверджені від батька його, Царя Олексія Михайловича у договірних статтях славного і мудрого Гетьмана Зіновія Хмельницького, під час злуки Малоросії з державою Великоросійською уложених, але ними і особдиво царською милістю буде сей вірний і ретельний народ утримувати при всіх його правах, вольностях та привілеях вічно і нерушимо, і можна нелестиво сказати, що жоден народ під сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малоросійський, бо ні єдиного гроша до скарбу нашого брати не веліли і наслідникам нашим про тес заповідали. А щодо супротивника нашого Карла, то всьому світові відомо, які він з армією учинив руйнації всім тим народам, котрі переходив: церкви їхні та святині грабував і обертав їх на стайні та поварні, священство тиранив і вбивав, утвар церковну переробляв на світські непристойні речі, а образи святі зневажав, нищив і ногами топтав; та й до Малоросії запровадив його Мазепа з тим самим наміром, щоб, по зруйнуванню її, передати народ у вічну неволю, на поталу Полякам, од яких він набрав достатньо грошей, а Мазепа і Лещинський, яко єдинородні полякам його створіння, не що інше в нього будуть, як тільки здирці та тирани народні, що виконують волю його, і вічні Шведські данники, або васали». По оприлюдненню Царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихильний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство і однородство, що їх гостро тоді відтінював йому народ Шведський мовою своєю та чужовірством, приклав до маніфестів свої вигадки, або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, незмінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, начебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дегтярівці, що над Десною, в мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спорудженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську. Відгомін про се перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородичної. Дехто говорив, що сталося теє з образом Блакитинським, а інші — з Каплунівським і так далі. А тим часом винищування Шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з помсти народної за зневажану віру свою, від чого за одну осінь і зиму поменшало Шведів майже до половини.

Государ у Листопаді місяці того ж року 1708-го, зібравши до міста Глухова Урядників і Козаків Малоросійських, котрі, лише з огляду на воєнні замішання, зібратися могли, звелів їм обрати Гетьмана вільним голосуванням згідно з правами їхніми та звичаями. Урядники І Козаки оголосили на теє Государеві, що вони не інакше мусять приступити до вибору Гетьмана, як підписавши попереду присуд іменем усієї нації, що вибір той відбувається із затвердженням Гетьманові всіх прав його, привілеїв та прерогатив, які вольності народові і права його забезпечують, і просили при тому Государя запевнити їх у тому своєю грамотою. Государ запевнив збори присягою, що він усі права Гетьманські, військові та народні і уложені на теє договірні статті потвердить доконче, як минуться нинішні воєнні замішання та невигоди. Після того в присутності Государя та його Міністрів 7 Листопада обрали на Гетьмана Полковника Стародубського, що був після Миклашевського, Івана Ілліча Скоропадського, якого тоді ж од Государя і затверджено, і йому вручено клейноди військові й національні, що Гетьманську гідність означають, себто: булаву, бунчук і печать, а од Государя окремо подаровано прапор Державний, що зображує двоголового орла з регаліями Царства.

По закінченні коротких урочистостей вибору і затвердження Гетьманського, відкрилось там же таки, в Глухові, нове явище, до того ще в Малоросії небувале, явище страшне, назване спутницею Мазепі в пекло. Численне духовенство Малоросійське і найближче до границь тутешніх Великоросійське, зумисне зібране до Глухова під проводом і інспектурою знаного Єпископа Прокоповича, склавши з себе так званий помісний собор, у дев'ятий день того ж Листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анафему. Похмура урочистість тая відбувалася в мурованій Миколаївській церкві, в присутності Государя, численних урядників та народу. Духовенство і клірики були в чорному одінні і всі зі свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста на шибениці, волочений був по місту катами і втягнений до церкви. Духовенство, оточивши його, прочитувало і співало деякі псалми зі Святого Письма, потім, проголосити і декілька разів повторивши: «Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!» — обернуло на портрет його запалені свічки, а клірики, повторюючи те саме співом, обертали свічки свої донизу. Головуючий Єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета із словами: «Анафема!» І тоді поволокли назад портрет із церкви і співали такий стих церковний: «Днесь Юда покидає вчителя і приймає диявола», і тим обряд той скінчився.

В час розташування Шведських військ на зимові квартири по Малоросії присутні між ними урядники Малоросійські, що їх покликав був раніше Мазепа для війни зі Шведами і що згодом зосталися при ньому під наглядом, вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали таємно від Мазепи з квартир своїх і прибули до Государя з виясненням своєї невинності і вірної до нього відданості. Государ прийняв їх ласкаво і залишив у попередніх їхніх рангах і на тих самих посадах. І се були: Данило Апостол, Іван Сулима, Дмитро Горленко, Іван Максимович, Михайло Ломиковський, Гамалія, Кандиба, Бутович і канцелярист Антонович; а інших премногих урядників та значних Козаків, запідозрених у прихильності їх до Мазепи через те, що вони не з'явилися були на загальні збори для обрання нового Гетьмана, забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати, четвертувати і на палю садити, а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови стинати. Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне тоді таїнство — тортури, догмат яких і донині відомий з такої приповідки Руської: «Батіг — не янгол, душі не вийме, а правду скаже» і які ведено з усією акуратністю і в згоді з Соборним Уложенієм, себто ступенями і за порядком, — канчуками, батогом і шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварились і здималися. Той, хто пройшов одне випробування, переходив до другого, а хто всіх їх не витримував, того вважали з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що не перейшли тих проб тортурами, до дев'яти сот. Число се може бути прибільшене, але, судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою «Гетьманців», треба думати, що зарито їх тут чимало. І якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття і небезпеку, то вже немає для тих і титулів, хто був знаряддям і учасником Лебединських тиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську. Зостається тепер розмислити й посудити, що, коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: «Всяка кров, проливана на землі, доправиться з роду сього», — то яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?

Король Шведський, що з армією своєю і Мазепою зимував до свят Різдва Христового у Ромні та його околиці, перейшов після свят до міста Гадяча і в його околичні селища, а до Ромна та його околиці послано від Государя Малоросійські війська руйнувати й пустошити ті селища. Експедиція тая на Роменщину мала дві політичні цілі, що доказують відмінну проникливість і правоту великого міністра і улюбленця Царського, Меншикова, який їх придумав: одну — покарати Роменців за прийом до себе на квартири армію Шведську, від якої й сама армія Російська вельми оддалялася, а другу — випробувати, як на пробному камені, вірність і ретельність військ Малоросійських. І тії війська, бувши неначе приголомшені й обезумлені тодішнім хаосом, із зажмуреними очима і скам'янілим серцем руйнували свою безневинну братію, Роменців, просто як ворогів своїх. Хати їхні сплюндровано й спалено, худобу забрано і роздано по армії, як здобич, і все спустошено, а люди тамтешні, пробігаючи крізь руки своїх гонителів, одходили на границі Великоросійські під протекцію великих тамтешніх Бояр і заселили собою велелюдні слободи Юнаківку, Михайлівку і пребагато інших, знаних' донині під назвою «Вільних Черкасів». Слабі ж і немічні поневірялися у своїх руїнах і льохах, між згарищами і снігами і зникали повільно в отчизні своїй і біля гробів предків своїх. Отже, Роменці особливо зазнали руйнації за те тільки, що були нещасливі. Шведи, навалившись на них цілою армією і знавши, що їх Малоросіяни всюди вбивають, поводились з ними, як із своїми завойованими ворогами, і вже більше не казали: «Ми ваші, а ви наші», а дано їм таку волю від Короля, як чортові на Йова, себто душі тільки не займай. Останній же удар над ними доконали єдинорІдні й єдиновірні їхні брати, Козаки Малоросійські, жахаючись діла рук своїх.

Тим часом близька вже кампанія 1709 року давала велику науку обом воюючим монархам і народам, і сей самий рік став знаменною епохою історії Північної і всієї Європи. Саме в ньому збулось несподіване падіння і змізерніння Швеції і піднесення Росії. Монарх Російський, хоч і бачив, що армія Шведська змаліла в Малоросії до половини і що війська його до того змужніли й зміцніли, що вже могли стояти проти Шведів, утроє від них менших, не надіявся, однак, на щастя своє, яке так мало йому сприяло, і, побоюючись, щоб діла його не звернули на гірше, посилав і сього року, майже напередодні останньої і рішучої баталії, листи свої до Короля Шведського, намовляючи його на мирні пропозиції, якими вдовольняв його всі попередні вимоги на Інгерманляндію та Фінляндію, а застерігав собі одну лише пристань на Балтійському морі з містом Петербургом і Шліссельбургом. Одначе Король Шведський, сп'янілий славою завойовника і постійними своїми перемогами, відкинувши ті пропозиції, сказав посланцям Царським і чужоземним посередникам, які на мир його намовляли, що «помириться він з Царем у столичному місті його Москві, де примусить Московців заплатити йому 30 мільйонів талярів за воєнні витрати і покаже Цареві, над чим і як царювати». Государ, після такої жорстокої відмови втративши надію на мирові успіхи, почав стягати війська свої в околицю Полтави, і на воєнній раді, що там відбулася, весь Генералітет ухвалив будь-що-будь дати Шведам рішучу баталію.

Король Шведський, хоч і знав, що армія його значно змаліла, а підсилити її нізвідки, та й в усьому військовому ладунку і запасах була велика нестача, і що щастя, колись від нього невідступне, почало в Малоросії змінятися постійними невдачами, — надіявся на хоробрість своїх вояків і живився власною своєю відвагою, яка змалку закоренилася в ньому від виховання та защеплених при тому фальшивих правил про певну предестинацію, або призначення, що його він за одно визнавав із поганським неминучим фатумом, і що вони начебто приневолюють людину вдатися в усі небезпеки, нехтуючи саму неможливість, усупереч здоровому глуздові, природою нам даному. Згідно з тими правилами вирішивши далі з Росією вести війну одчайдушну, виступив з квартир своїх на початку Квітня місяця того ж 1709 року і, ставши табором під містечком Будищі, а там простоявши до половий Травня, аж надокучило йому безділля, задумав облягти місто Полтаву, сподіваючись здобути в ній великі скарби та запаси, як запевняв супутник його Мазепа. Облога і приступ на місто були жорстокі й страшні в правилах військових. Не мавши облогової артилерії і мортирів з бомбами, Шведи напали на бастіони з мушкетами та шаблями і кілька їх зайняли. Одначе комендант Полтавський, чужоземець Аларт, з солдатами й пішими Козаками зустрічали їх артилерією, а проводили й скидали з валів списами. А свіжі війська Російські, що наспіли з армії і з лугової сторони до міста увійшли, і зовсім тую облогу припинили, і Король, збираючись після того не пропустити через ріку Ворсклу Російської армії, що для переправи до неї приступала, поїхав з двома своїми гвардійцями її розвідати, а наїхавши уночі на Козацький пікет, хотів був його збити, і для того, напавши на нього власною своєю особою, колов Козаків шпагою; але вони, випаливши на нього прицільно із своїх гвинтівок, забили одного гвардійця, а Короля тяжко поранили в ногу і розтрощили йому голінку. Отож Король до попередніх нестач армійських нажив і свою власну, ставши об одній нозі. Випадок той, хоч був не з сонму передестинацій, а від самовільної і не гідної Короля запальності, одначе давав йому знати, що до особистого командування баталією він не здібний і повинен од неї відійти і рятувати свою армію.